До 26 –ї річниці Чорнобильської катастрофи

Четвер, 26 квітня 2012, 19:26

«ТО БУЛА СПРАВЖНЯ ВІЙНА ЗІ СТИХІЄЮ», - говорили звенигородські учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС після повернення додому.

Чорнобиль – тінь блукаюча вночі,

Що ходить під дверима до світання.

О, Господи, мовчи, мовчи, мовчи,

Вшануймо біль хвилиною мовчання.

О Боже, Боже, поможи,

Дай хворим ліки, кволим — силу,

Надію всім, хто уцілів,

І спокій тим, хто ліг в могилу.

Ці слова - молитву викарбувано на гранітному постаменті меморіалу постраждалим від Чорнобильської катастрофи в місті Звенигородці, відкриття якого відбулося напередодні 23-ї річниці чорнобильської трагедії. Споруджено меморіал з ініціативи районної громадської організації „Союз Чорнобиль“ при активній фінансовій підтримці районної й міської рад звенигородським приватним підприємцем М. П. Ніконенком. Гранітну споруду увінчує великий Дзвін Пам’яті, що не дає задрімати людській совісті, постійно нагадуючи про одну з найбільших трагедій сучасності. Це символ безсмертя тих, хто назавжди пішов від нас, і що душу і до сьогодні ятрить гіркий пекучий присмак зірки Полин.

Слідами атомного лиха

– 2 травня 1986 року відповідно до вказівки „згори“ для ліквідації наслідків катастрофи терміново відрядили 24 водіїв Звенигородського ремонтно-транспортного підприємства, так звану спецколону для перевезення худоби, — пригадував під час розмови зі мною в березні 2010 року своє відрядження на територію, яку лише згодом, через 5 років, назвуть зоною відчуження, тодішній начальник автоколони Звенигородського РЕМ, колишній учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і голова районної громадської організації „Союз Чорнобиль“ Микола Андрійович Мінченко. — Звичайно, тоді ми, як і тисячі інших, не були про інформовані про фактичний рівень радіаційного забруднення території, не підготовлені до поставленого випробування і, що найнебезпечніше — не усвідомлювали реальної загрози для здоров’я людей. Викидів четвертого чорнобильського реактора. Керувало нами, не побоюся високих слів, почуття обов’язку й відповідальності. У тогочасному безладі наші водії, наймолодшому з яких було всього 20 років, відвернули від мільйонів людей смертельний удар.

Найперше, що побачили по приїхавши до Чорнобиля, — вертольоти, які скидали на четвертий енергоблок мішки з піском, так звані піщані „бомби“; меблі, посуд, одяг, похапцем покинуті квартири; систему енергозабезпечення „Східатоменерго“; гуркіт транспорту не змовкавні ні на мить; нічні фари прожекторів; пошматовані численними вирвами та свердловинами угіддя радгоспу „Прип’ятський“, розташованому на території прилеглих до Чорнобиля сіл — Зимовище, Паршів, Красне, Белівка.

Саме з цієї місцевості з 2 по 4 травня ми евакуювали людей і худобу. Найприкріше, що за цей час нам ніхто жодного разу не вимірював радіаційного рівня, хоч за неофіційними даними показники опромінення сягали 110 рад за годину. Грубі, незручні комбінезони видали лише напередодні від’їзду з Чоронобиля. Захисних масок взагалі не було. Тільки в червні 2005 року згідно з наказом підприємства перерахували і заробітну плату водіїв, відряджених у квітні 1986-го до Чорнобиля.

На жаль, ці спогади свідка тих трагічних подій виявилися останніми, бо всього через два тижні в Миколи Андрійовича стався інсульт, який виявився для нього фатальним. Уражений невидимим «мирним» атомом, організм не витримав, і підступна смерть поклала в могилу 59-річного чоловіка.

За добросовісне виконання обов’язку, сумлінну працю при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС керівництво „Східатоменерго“ нагороджувало учасників ліквідації Почесними грамотами. Але ніяка вдячність не може повернути втрачене здоров’я тим, хто вів двобій з атомом, який нищив своїх упокорювачів непомітно, підступно, швидко. Осідав їдким пилом у кузовах їхніх автомашин. Нові, залишені своїми господарями, ті підбитими чайками тислися неподалік зловісної „смуги“. Це своєрідне „поле бою“, охрещене „поліським цвинтарем“ — незагойна рана в душі колишнього інженера з безпеки руху автопідприємства Миколи Пантелеймоновича Ярошевича.

— Як представник обласного управління „Сільгосптехніка“ разом із колегами з Тального та Чигирина морозної зими 1987-го ми виконували ще одну вказівку „згори“ — оформляли транспорт, який був пригнаний від зруйнованого блоку „атомки“. Скрізь, куди не кинь оком, стояли „Волги“, „КамАЗи“, „ЗІЛи“ нові, вилискуючі й водночас мертві, смертоносні. Серед них два наші „рідні“ „КамАЗи-5511“. Про знешкодження цієї техніки мови не було. Після „списування“ автомашини повернули нам на підприємство. Не про здоров’я людей тоді дбалося, — ділиться зі мною пережитим, наболілим Микола Пантелеймонович.

Так, дійсно, не що здоров’я молодого покоління думали владні структури, коли відряджали до Чорнобиля двісті молодих дужих 20-річних юнаків, так званий одеський зведений загін, у складі якого був і випускник Черкаського пожежно-технічного училища звенигородець Олександр Караван. Там, де проводилася дезактивація забрудненого чорнобильським пилом транспорту, проходили хлопці переддипломну практику. Уражена радіацією молода гаряча кров юнака після відрядження ураз стала фатально білою. Серце стискається від думки про те, що нині Олександрові було б усього сорок п’ять...

Важко пояснити і той факт, як могло трапитися, що колишній завідуючий Гудзівським фельдшерсько-акушерським пунктом, що на Звенигородщині, Іван Матвійович Яковенко пропрацював у зоні відчуження з літа 1986 року по січень 1987-го 144 (!) дні.

— Працював у військово-польовому госпіталі, в хірургічному відділенні, у званні старшого сержанта медичної служби. Спочатку у Горностаєвому, що біля Страхолісся Чорнобильського району, згодом ми розгорнули госпіталь у селі Стешино Поліського району. Госпіталь ????? в школі, а ми жили в наметах. Зима ж тоді видалася холодною. Аби було тепліше ми намети обкладали снігом. Та приїхав генерал зі столиці – наказав сніг із наметів відкинути, бо вигляд, мовляв, псується. У раціоні нашого харчування була баранина тих овець, що влітку 1986-го паслися на присипаних радіоактивним пилом травах. Пізніше, після перевірки, ту баранину з раціону вилучили. І ніхто не вимірював, скільки після такого харчування в нашому організмі осіло радіонуклідів, — із хвилюванням розповідав Іван Матвійович після відрядження.

У 1992-му в чоловіка трапився інсульт, у 1995-му ампутували ногу — радіація вдарила по судинах. Були крововиливи, тромби.

Водієві Звенигородського автопідприємства №2090 Юрієві Павленку виповнилося лише 23, його колезі Андрієві Іллясову – 27, Миколі Дейнеці – 34, коли календар очорнив фатальну дату.

- Не допустити стічні радіаційні води у Дніпро — наша найперша відповідальна робота. То була справжня війна зі стихією, — сказали чоловік по приїзді додому.

Микола пропрацював на найнебезпечнішій ділянці землі, яку лише через п’ять років офіційно назвали зоною відчуження, 45 днів, Андрій – 21, Юрій –16.

Працював на відкачуванні важкої води з-під реактиву насосної станції ПХ-110 і колишній водій пожежних автомобілів Ватутінської пожежної частини №24 Станіслав Григорович Колос і знепритомнів.

Вони захистили все живе на землі ціною життя й здоров’я. Повернулися до своїх домівок з почуттям виконаного обов’язку — громадського, синівського, людського.

Як у вірші звенигородської поетеси Галини Ткаченко:

І моя свідомість зболена стражданням.

І моя душа заледве диха.

І в моєму щасті, і в моїм коханні

Вічна тінь Чорнобильського лиха.

І мої сивини світяться достроку,

І моя сльозина ниє тихо.

І моя дитина робить перші кроки

По слідах Чорнобильського лиха.

Мічені атомом

Нині на території Звенигородсього району живе 259 учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, здоров’я яких ослаблено. Всі ті, хто упокорював „мирний атом“, потребують постійного лікування. Серед найболючіших проблем – затримка виплати компенсації ліквідаторам на продукти харчування відповідно до фізіологічних норм. Прикро, що після так званої перереєстрації 20 учасникам ліквідації наслідків аварії нашого району відмовили в наданні статусу ліквідатора.

Відрадно, що за рахунок чорнобильських коштів частково оплачено будинки, куплені для трьох учасників ліквідації аварії на ЧАЕС нашого району.

Співпрацюючи з Черкаськими обласними громадськими організаціями „Союз Чорнобиль“ і „Діти Чорнобиля“, районна організація постійно опікується проблемами потерпілих від катастрофи громадян.

Так, завдяки турботі членів організації консультацію у столичних спеціалістів київської клініки „Охматдит“ отримали 238 потерпілих дітей. Щороку надається одноразова допомога й матерям онкохворих дітей, яких нині в районі 11. Завдяки зусиллям членів громадської організації „Союз Чорнобиль“ тепер при Звенигородському наркологічному диспансері діє центр замінно-підтримувальної терапії.

Вони живуть серед нас — мужні, небайдужі до долі свого народу — учасники ліквідації однієї з найбільших у світі техногенних катастроф. У їхніх душах гіркий, пекучий полин непоправної трагедії. В очах — правічна батьківська любов, біль і тривога. На вустах — невимовна засторога: „Бережіть землю рідну від усіх бур і нещасть! Цінуйте життя наше, люди!“

Алла Слинько, Звенигородка. Фото автора.

На фото: меморіал потерпілим від чорнобилької катастрофи у м. Звенигородці.