ПАМ`ЯТІ МИКОЛИ ТИТЕНКА
В лікарняній палаті- хвилина, як вічність.
Опір слабша і ноги холодить мороз.
Подвиг ночі квітневої- духу величність,
Опромінене тіло вбиває лейкоз.
Не потрібні вони, ордени і медалі,
І посмертне безсмертя. О, чашо гірка!
Марив Коля: вогонь гасить він на машзалі.
Ковдру стисла, мов ствол,Титенкова рука.
"Мамо,ма..." Я травневу ту ніч пам`ятаю.
"Прилітайте...Вас хоче побачити син..."
В сінцях з мамою Любою гірко ридаю...
...Вилітайте...
Як мить,довга вічність хвилин.
Тьотю Любо,
простіть за недобру ту звістку,
Хоч приїхали втрьох, вам сказав я один.
Трощить атом хоробрих, мов колесо тріску.
І в лікарні московській вмирав її син.
Вільча-Київ-Москва... мати небу молилась:
"Заступись, поможи, від біди
відверни..."
Мамо...мамо...нема...
До живого спізнилась,
Як до тих, що лишились живі, ордени.
М.Дубович