В лікарняній палаті- хвилина, як вічність.

Опір слабша і ноги холодить мороз.

Подвиг ночі квітневої- духу величність,

Опромінене тіло вбиває лейкоз.

Не потрібні вони, ордени і медалі,

І посмертне безсмертя. О, чашо гірка!

Марив Коля: вогонь гасить він на машзалі.

Ковдру стисла, мов ствол,Титенкова рука.

"Мамо,ма..." Я травневу ту ніч пам`ятаю.

"Прилітайте...Вас хоче побачити син..."

В сінцях з мамою Любою гірко ридаю...

...Вилітайте... Як мить,довга вічність хвилин.

Тьотю Любо, простіть за недобру ту звістку,

Хоч приїхали втрьох, вам сказав я один.

Трощить атом хоробрих, мов колесо тріску.

І в лікарні московській вмирав її син.

Вільча-Київ-Москва... мати небу молилась:

"Заступись, поможи, від біди відверни..."

Мамо...мамо...нема... До живого спізнилась,

Як до тих, що лишились живі, ордени.

М.Дубович